середа, 2 лютого 2022 р.

 Екскурсія до бібліотеки

Весело та змістовно пройшла екскурсія до бібліотеки для дітей учнів 1-В класу (кл. керівник Ольхова Л.І.) комунального закладу "Опорний заклад загальної середньої освіти "Престиж" Гуляйпільської міської ради. З цікавої розповіді бібліотекарів та мультимедійної презентації школярі дізналися про довгий і складний шлях розвитку книги, про матеріал, який люди використовували для виготовлення книжок, про те, як був винайдений папір. Також діти ознайомилися з правилами користування літературою, з фондом дитячої книгозбірні.А ще малеча залюбки розгадувала загадки, активно відповідала на запитання казкової вікторини.Оченята дітлахів горіли цікавістю від великої кількості яскравих, різноманітних за темами книг та журналів.





четвер, 13 січня 2022 р.

 Різдвяні свята продовжуються!

Сьогодні на гостини до бібліотеки для дітей завітали учні 1- Б класу комунального закладу "Опорний заклад загальної середньої освіти "Престиж" Гуляйпільської міської ради (класний керівник Шокотко В.П.).
До зустрічі з дітьми бібліотекарі підготували літературно- музичну композицію « Чарівні мелодії зимових свят».
Працівники бібліотеки розповіли школярам про давні звичаї та обряди новорічно-різдвяних свят. Дітлахи активно розгадували зимові загадки, розповідали щедрівки та колядки, переглянули відео з елементами обрядовості. А ще малеча була в захваті від екскурсії бібліотекою.
Діти пообіцяли стати активними читачами книгозбірні.

вівторок, 11 січня 2022 р.

 Найбільш ввічливим днем у році є 11 січня, адже саме в цей день у всьому світі за ініціативою ООН та ЮНЕСКО відзначається Міжнародний день "дякую". Цього дня бажано подякувати усім близьким та рідним, тим, хто є поруч із вами та тим, хто вам небайдужий. Психологи кажуть, що слово «дякую» — дійсно чарівне і здатне творити дива. Слова вдячності можуть змінити наше життя на краще, бо вони налаштовують на позитив та покращують взаємовідносини. Головне, аби «дякую» йшло від чистого серця!

Тому щиро дякуємо добрим друзям бібліотеки: Кушніренко І.,сім'ї Яковенко В.М. та В. П., Курман І., Бєльченко В., Нечет А., Ганжі Т., Отрішко Ані за подаровані книги. Величезне дякуємо нашим читачам за те, що ви у нас є. Дякуємо підписникам та поціновувачам нашої сторінки за вашу підтримку та відгуки.


понеділок, 6 грудня 2021 р.

                           6 грудня - День рукавиці 

Мама вбрала рукавички,
А вони як дві лисички
На руках вмостилися,
Пальчики зігрілися.
Притулила я до личка
Руки в рукавичках,
І лоскочуть мої щічки,
Вовняні сестрички.
Наліпила круглі сніжки,
Рукавички змокли трішки.
Що ж мені тепер робити,
Аби їх не простудити?
Зараз вернуся до хати,
Покладу їх зразу спати.
Місце тепле пошукаю,
Хай скоріше висихають.
Зоряна Білоус
Мабуть, немає людини, яка б не носила таку просту й необхідну річ, як рукавички. Та, одягаючи їх, ніхто не замислюється над їхнім славним минулим. Сьогодні, 6 грудня, відзначається незвичайний день - День рукавиці.
Рукавички відомі з давніх часів. Перші рукавички виглядали досить екзотично: невеликі мішечки для рук, які зав'язували на зап'ясті. Такі рукавички вперше з'явилися за кілька тисячоліть до нашої ери в Стародавньому Єгипті, запевняють учені. Пізніше в мішечках зробили особливий виступ для великого пальця. Вважається, що саме в цих рукавичках єгиптянки їли і працювали, щоб не бруднити рук. Одна з найдавніших рукавичок була знайдена археологами при розкопках гробниці Тутанхамона. В рукавичці фараона, на відміну від її попередниць, всі пальці розділялися.
Історія еволюції рукавичок менш цікава, як історія їх багатовікової символічності. Рукавичка була атрибутом влади феодала, з рукавичкою сюзерена лицар отримував підвищення свого звання, аєпископ - посвячення в сан. Ім'ям королівської рукавички дозволялося торгувати, збирати податки, карбувати монети... Судді чинили правосуддя не інакше як у рукавичках, а вже про роль останніх у житті лицарів відомо всім.
Попит на рукавички постійно зростав. У 1807 році англієць Джеймс Вінтер винайшов машину для пошиття шкіряних рукавичок. Водночас з'явилися й гумові моделі.
Рукавички зберігали в красивих скриньках, їх вишивали шовком, сріблом та золотом, прикрашали коштовним камінням. Поети оспівували їх у своїх поемах, художники зображали людей лише в рукавичках. А Леонардо да Вінчі навіть вигадав і описав у своєму таємному науковому манускрипті рукавички-ласти для плавання в морі.Та головне призначення рукавички — зігрівати наші руки від морозу. Тож, ставтеся з повагою до такої древньої й важливої частини одягу і ніколи не забувайте одягнути її, виходячи взимку на вулицю. 

четвер, 2 грудня 2021 р.

 Рік до фінішу біжить,

А надворі не сніжить,
А надворі не мете...
Щось з погодою не те!
Заблудилася зима,
Знову снігу в нас нема!...
Наталя Карпенко
На календарі грудень - місяць, у повітрі вже відчувається наближення новорічних свят, а погода зовсім не зимова. Дітлахам вже хочеться зліпити сніговика, покататися на санчатах, пограти в сніжки. Давайте компенсуємо відсутність снігу та морозу, відгадавши зимові загадки. Перейдіть за посиланням:https://learningapps.org/display?v=p6p2cqifc21




 Як тільки випадає перший сніг в пам’яті оживають слова:

«Падав сніг на поріг,
Кіт зліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.
Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг.»
А чи знаєте, що цей чудовий дитячий віршик написав видатний український дитячий поет Платон Воронько? На його віршах виростали цілі покоління української малечі. Ці вірші настільки улюблені, що іноді здається, мовби вони існували вічно — «Падав сніг на поріг», «Хвалився кіт, що він убрід Дніпро перебреде...», «Засмутилось кошеня: треба в школу йти щодня...», «Помагай» . А чого варті його рядки:
«Облітав журавель
Сто морів, сто земель,
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
– Де найкращая земля? –
Журавель відповідає:
– Краще рідної немає.»
Народився письменник 1 грудня 1913 року в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Навчався в Харківському автошляховому інституті та Московському літературному інституті. Учасник Другої світової війни, командир підрозділу підривників партизанського з’єднання Сидора Ковпака.
Майже всі свої літературні премії отримав за «дорослі» вірші, але справжню славу здобули його неповторні поезії для дітей. Серед найвідоміших дитячих творів - збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», «Казка про Чугайстра» та багато інших.

неділя, 24 жовтня 2021 р.

25 жовтня 1939 року народився Василь Скуратівський - український письменник, журналіст. етнограф. Автор книг "Берегиня", "Вінець", "Український рік", "Мамина молитва" та ін.


 Василь СКУРАТІВСЬКИЙ

ПОГОСТИНИ
Оповідання

"Погостини" — книга відомого українського народознавця Василя Скуратівського.

В ній читач познайомиться з українською традиційною обрядовістю, фольклорним та етнографічним багатством народного агрокалендаря, які сягають у глибину століть.

СЛОВО ПРО ДІДУСЯ ТА БАБУСЮ

Усе почалося з випадку. Пригадую, напередодні зимових канікул класний керівник сказав нам:
— Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки, дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас сільські посиденьки. На них здебільшого сходяться сусіди й родичі. Старші люди люблять згадувати свої молоді літа: як вони розважалися, в які ігри грали, яких співали пісень. А до розповіді ще й дотеп якийсь докинуть, прислів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ятовуйте, а найцікавіше записуйте. Це й буде вам домашнє завдання на зимові канікули!

Слухаючи вчителя, я згадав свою бабусю та сусідського дідуся. Ось уже котрий рік вони товаришують. Здається, не було й дня, особливо взимку, щоб нас не перевідав дід Тарас. Будь-якої пори року — у свято чи будень, зимову хурделицю або весняне бездоріжжя — неодмінно загляне до нашої хати. Ми дуже звиклися до нього. І коли дідусь чомусь не заходив день-другий, ми починали нидіти, не знаходили собі місця, немовби з родини хтось одблудився. Бабуся раз по раз зиркали у застільне віконце і неодмінно казали: "Ну-бо, внучку, збігай до дідуся, чи не прихворів, бува..."

Дід Тарас живе недалечко, хат за п’ять од нас. І тому, що він так часто приходить на погостини, є своя причина. На нашій Забудській вулиці зосталось лише двоє старих людей. Решта ж або повмирали, або роз’їхалися по дітях у міста. Мабуть, через те й так міцно потоваришували дідусь із бабусею.

А ще — дідусь і бабуся дуже люблять, коли їх хтось уважно слухає. І я для них отой самий вдячний слухач. Але не подумайте, що цим я фальбую. Мені й справді цікаві їхні оповідки. А мова яка, особливо в дідуся,— барвиста, соковита, наче джерельна вода в спекотну днину,— п’єш її й напитися не можеш!

Про що б дідусь не розповідав, неодмінно вискіпає таке гарнюпусіньке, свіженьке слівце, що в жодній книжці не знайдеш, або ж приперчить приказочкою чи приспів’ям. І все це у нього доречно й природно, неначе бондар вправив тугу клепчину в діжечку. "Це я,— скаже при нагоді,— з нашого поліського діалекту взяв, а він вельми давній ".

До дідуся навіть приїздили вчені з Києва записувати ті перли — слівця, легенди та приказки, цікавилися давніми піснями, ремеслами, святами та обрядами. Торік йому надіслали з Академії наук товстеньку книжку. В ній були вміщені всі записані з його вуст оповідки. Книга та стоїть на покуті, як найдорожча реліквія.

Бабуся, щоправда, менш говірка. Але й вони, коли розохотяться, можуть розказати багацько цікавого. І тоді один одному спуску не дають: то жартом, то приказкою, то спогадом розмову присмачать, мовби діється те не в житті, а на сцені.

Я намагаюсь не втручатися до їхніх розмов. Але це не завжди виходить. Буває, що й самому кортить підкинути слівце-друге чи запитати що-небудь. А дідусеві цього й треба! Він якось непомітно заведе балачку зі мною, бо дуже любить уважних слухачів. "Ну то що, козаче,— скаже,— накручуй собі на вуса наші поцікавинки, допоки ми живі-здорові. На старість знахідкою буде. Не дарма ж мовиться: що старий на глум, то малий на ум!"

Мене інколи поймає сум, що рано чи пізно настигне лиха година, й навічно одійдуть бабуся з дідусем. Адже обоє вони в літах, розміняли по сьомому десяткові. Але невеселі думки одразу ж відганяю, бо осьдечки сидять вони, поряд,— веселі, здорові, розпашілі від суперечки...

Слухай тільки та записувати встигай.

Хлопці підсміюються інколи: у тебе одна рада, мовляв,— дід та баба. їм невтямки, чого це я здебільшого вдома сиджу, а не в м’яча ганяю. Та я ті кольки поза вухами пускаю — хай собі глузують! Може, від того й заздрощі, що в самих немає таких дідусів та бабусь. "Ви краще,— кажу їм,— спробуйте розв’язати задачку: на одній руці п’ять пальців, стільки ж і на другій,— розводжу обидві долоні.— А якщо їх докупи з’єднати, то буде десять. Скажіть тепер: скільки пальців на десятьох руках?"

Петя Козлик, а він, як каже бабуся про таких людей, завше любить встромити носа в чуже просо, одразу ж скривиться, начебто їдку кислицю надкусив: "Пхе, знайшов задачку — її навіть першак розв’яже!" — "Може, й так,— усміхаюсь сам до себе,— тільки коли такий розумний, спробуй, не лічачи пальців, сам дати точну відповідь".

Мнеться, бачу, зволікає, бо, очевидячки, здогадується, що є в цьому якась заковика. Аж тут вискакує Дениско Пришивайло: "Ну й математи-ч-ки! — пирхає гордовито.— Сто пальців буде!"

Я спокійно стою, мовчки вичікую. "Ну то як, здивував нас? — І знову кривиться Козлик. — Може, ще якусь дурничку придумаєш ?" — "Хай по-твоєму й дурничка,— нараз веселішаю,— але ти із нею не годен справитися ".— "Ти ба, який впертий віслюк,— сердиться Петько,— як ти доплентався до четвертого класу, коли до сотні полічити не вмієш!"

А я од сміху аж губи кусаю. Хлопці аж роти пороззявляли — не второпають, що це зі мною коїться. Лишень Гринько Мар’яненко, мій найближчий товариш, мирить нас: "А таки й не вгадали — буде не сто, а п’ятдесят пальців на десятьох руках... "

Я тим часом, начебто й нічого не трапилося, підкидаю вже іншу загадку: "Стукотить, гримкотить, наче сто коней біжить, треба встати й погадати, що тим коням їсти дати. Що б це означало?"

Яких тільки здогадів не було, а ось про млин всі забули. "Отож,— кажу гордо, бо таки здивував багатьох,— те смійте насміхатися з дідуся та бабусі, бо я від них все це почув!"

Або ще такий випадок. В одну з неділь ми збиралися на екскурсію в районний краєзнавчий музей. А це кілометрів зо дванадцять од села. Ввечері, лаштуючись у дорогу, я запитав дідуся, якою буде завтра погода. Він невпоспіх обдивився призахідне сонце, мовив статечно: "Візьми про всяк випадок дощовика, бо сонце сідає в хмари ".

Уранці, коли ми зібралися біля школи, хлопці аж за боки взялися, побачивши на мені плаща: "Що, дід з бабою погоду передбачили ? Ну й ну... Та ти на небо подивися! Хоч би хмаринка де... "

З цим ми й вирушили в похід. Через півгодини небо нараз затяглася чорною хмарою, а згодом почало накрапати. "А що,— нагадав я хлопцям, які тулилися під моєю накидкою, наче курчата під квочкою,— дідусь неправду сказав?!"

Відтоді рідко хто наважувався кепкувати.