понеділок, 13 липня 2020 р.
пʼятниця, 10 липня 2020 р.
Любі наші друзі !!!
Бібліотека для дітей запрошує Вас поринути в мандрівку з улюбленими письменниками.
Віктор Семенович Близнець народився 10 квітня 1933 року в с. Володи-мирівці на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині. Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору. Середню школу закінчив із золотою медаллю. Потім навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Дозвілля проводив або в бібліотеці, або на природі. Після університету працював редактором у редакціях газет, журналів, видавництвах. Публікуватись він почав з 1959 р., а перша книжка оповідань „Ойойкове гніздо” вийшла в 1963 р. Близнець найбільше відомий в Україні завдяки творам, написаним спеціально для дітей. Найпопулярнішими його творами є повісті „Паруси над степом”, „Землянка”, „Древляни”, „Звук павутинки”, „Мовчун”, „Женя і Синько”, „Як народжувалася стежка”, „Золота гора до неба”, „Золота павутинка”, повість-казка „Земля Світлячків”.
Він по-дитинному сприймав увесь світ. Мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі у школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Віктор Семенович прагнув відразу заволодіти аудиторією, захопити дитячу увагу, а потім вів невимушену вільну розмову, заохочував, щоб діти ставили якомога більше питань. І завжди після таких зустрічей був окриленим, казав, що вони дають йому енергію для написання творів. Очевидно, відчував, що саме в цій царині може найповніше самореалізуватися як письменник. У 1974 р була написана повість „Женя і Синько”. Твір розповідає про те, як київська п'ятикласниця Женя знаходить в підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька. Дівчина забирає його, хворого, додому. Женя, яка досі почувалася самотньою, нарешті знайшла друга, про якого може турбуватись. Автор примушує читача замислитись над проблемами моралі, духовності. З жалем відзначає, що у великих і багатолюдних містах людина часто почуває себе самотньою, наголошує на важливості мати вірного друга, бути відповідальним за долю інших людей, берегти і охороняти природу. Письменник страждав через складну ситуацію в країні, і це роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє життя в 1981 році.
Бібліотека для дітей запрошує Вас поринути в мандрівку з улюбленими письменниками.
Віктор Семенович Близнець народився 10 квітня 1933 року в с. Володи-мирівці на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині. Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору. Середню школу закінчив із золотою медаллю. Потім навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Дозвілля проводив або в бібліотеці, або на природі. Після університету працював редактором у редакціях газет, журналів, видавництвах. Публікуватись він почав з 1959 р., а перша книжка оповідань „Ойойкове гніздо” вийшла в 1963 р. Близнець найбільше відомий в Україні завдяки творам, написаним спеціально для дітей. Найпопулярнішими його творами є повісті „Паруси над степом”, „Землянка”, „Древляни”, „Звук павутинки”, „Мовчун”, „Женя і Синько”, „Як народжувалася стежка”, „Золота гора до неба”, „Золота павутинка”, повість-казка „Земля Світлячків”.
Він по-дитинному сприймав увесь світ. Мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі у школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Віктор Семенович прагнув відразу заволодіти аудиторією, захопити дитячу увагу, а потім вів невимушену вільну розмову, заохочував, щоб діти ставили якомога більше питань. І завжди після таких зустрічей був окриленим, казав, що вони дають йому енергію для написання творів. Очевидно, відчував, що саме в цій царині може найповніше самореалізуватися як письменник. У 1974 р була написана повість „Женя і Синько”. Твір розповідає про те, як київська п'ятикласниця Женя знаходить в підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька. Дівчина забирає його, хворого, додому. Женя, яка досі почувалася самотньою, нарешті знайшла друга, про якого може турбуватись. Автор примушує читача замислитись над проблемами моралі, духовності. З жалем відзначає, що у великих і багатолюдних містах людина часто почуває себе самотньою, наголошує на важливості мати вірного друга, бути відповідальним за долю інших людей, берегти і охороняти природу. Письменник страждав через складну ситуацію в країні, і це роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє життя в 1981 році.
Любі наші друзі !!!
Бібліотека для дітей запрошує Вас поринути в мандрівку з улюбленими письменниками.
Іван Котляревський (1769-1838) став зачинателем нової української літератури та нової літературної мови. Він народився 9 вересня 1769 року в родині канцеляриста Полтавського міського маґістрату, шляхтича гербу Огоньчик. Навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту‚ перебував на військовій службі, брав участь в російсько-турецькій війні. 1810 року І. Котляревський вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, на якій перебував майже до кінця свого життя. У 1812 році, під час воєнного походу Наполеона на Росію, І. Котляревський зформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-ий український козацький полк за умовою збереження його після закінчення війни як постійного козацького війська, за що отримав військовий чин майора. У 1818-1821 pоках І. Котляревський працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва талановитого актора Михайла Щепкіна. Вивчав фолкльор та звичаї народу. Ще в семінарії писав вірші малоросійською мовою до альманаху „Полтавська муха“, який пізніше називали сатиричним журналом. За дотепні вірші про козака Енея друзі любили його ще у шкільні роки. І. Котляревський любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Настрій у всіх був пречудовий, І. Котляревський голосно в особах деклямував рядки з „Енеїди“. Епічна поема „Енеїда“ спочатку поширювалася в рукописах. Перші три частини поеми опубліковано 1798 року в Петербурзі. Здійснив видання без згоди автора один із його палких прихильників, меценат Максим Парпура (1763-1828), вихованець Київської академії, де був сильний дух українства. І. Котляревський, щоправда, не поцінував вчинок видавця своєї поеми. Згодом, редаґуючи твір, він запроторив його разом з іншими грішниками до пекла. Меценат М. Парпура довіку асоціюватиметься з „якоюсь особою мацапурою“, яку в пеклі „шкварили на шашлику“ (сцени з „Енеїди“). Так І. Котляревський помстився за свої авторські права, щоби більше ніхто не смів „чужеє оддавать в печать“. Але ж саме завдяки М. Пурпурі твір побачив світ. Друге видання „Енеїди“ здійснив через 10 років вже сам письменник. „Енеїда“ І. Котляревського не пов’язана з першоджерелом. Автор поставив перед собою завдання у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. Він переодягнув героїв відомої римської „Енеїди“ Верґілія в український національний одяг та й взагалі переселив їх в українське середовище, де троянці (читай запорожці) вживають усе своє рідне: українські національні страви, п’ють українські напої, співають українських пісень, грають в народні ігри. У старості І. Котляревський тяжко хворів, і на 70-му році життя тихо згас. Задовго до смерти відпустив своїх шість кріпаків, а дім на горі в Полтаві разом і нерухомим майном заповів своїй економці Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. Не лишив він, на жаль, прямих нащадків. Про сім’ю він міг тільки мріяти. Його єдине кохання, його Маша Семикон назавжди лишилася у його молодості. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує наявної у нього великої любови, радше навпаки – підтверджує. І. Котляревський відомий також як видатний драматург. 1819 року він написав для Полтавського театру знамениту п’єсу „Наталка Полтавка“‚ водевіль „Москаль-чарівник“, які стали основою започаткування також нової української драматургії.
Бібліотека для дітей запрошує Вас поринути в мандрівку з улюбленими письменниками.
Іван Котляревський (1769-1838) став зачинателем нової української літератури та нової літературної мови. Він народився 9 вересня 1769 року в родині канцеляриста Полтавського міського маґістрату, шляхтича гербу Огоньчик. Навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту‚ перебував на військовій службі, брав участь в російсько-турецькій війні. 1810 року І. Котляревський вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, на якій перебував майже до кінця свого життя. У 1812 році, під час воєнного походу Наполеона на Росію, І. Котляревський зформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-ий український козацький полк за умовою збереження його після закінчення війни як постійного козацького війська, за що отримав військовий чин майора. У 1818-1821 pоках І. Котляревський працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва талановитого актора Михайла Щепкіна. Вивчав фолкльор та звичаї народу. Ще в семінарії писав вірші малоросійською мовою до альманаху „Полтавська муха“, який пізніше називали сатиричним журналом. За дотепні вірші про козака Енея друзі любили його ще у шкільні роки. І. Котляревський любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Настрій у всіх був пречудовий, І. Котляревський голосно в особах деклямував рядки з „Енеїди“. Епічна поема „Енеїда“ спочатку поширювалася в рукописах. Перші три частини поеми опубліковано 1798 року в Петербурзі. Здійснив видання без згоди автора один із його палких прихильників, меценат Максим Парпура (1763-1828), вихованець Київської академії, де був сильний дух українства. І. Котляревський, щоправда, не поцінував вчинок видавця своєї поеми. Згодом, редаґуючи твір, він запроторив його разом з іншими грішниками до пекла. Меценат М. Парпура довіку асоціюватиметься з „якоюсь особою мацапурою“, яку в пеклі „шкварили на шашлику“ (сцени з „Енеїди“). Так І. Котляревський помстився за свої авторські права, щоби більше ніхто не смів „чужеє оддавать в печать“. Але ж саме завдяки М. Пурпурі твір побачив світ. Друге видання „Енеїди“ здійснив через 10 років вже сам письменник. „Енеїда“ І. Котляревського не пов’язана з першоджерелом. Автор поставив перед собою завдання у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. Він переодягнув героїв відомої римської „Енеїди“ Верґілія в український національний одяг та й взагалі переселив їх в українське середовище, де троянці (читай запорожці) вживають усе своє рідне: українські національні страви, п’ють українські напої, співають українських пісень, грають в народні ігри. У старості І. Котляревський тяжко хворів, і на 70-му році життя тихо згас. Задовго до смерти відпустив своїх шість кріпаків, а дім на горі в Полтаві разом і нерухомим майном заповів своїй економці Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. Не лишив він, на жаль, прямих нащадків. Про сім’ю він міг тільки мріяти. Його єдине кохання, його Маша Семикон назавжди лишилася у його молодості. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує наявної у нього великої любови, радше навпаки – підтверджує. І. Котляревський відомий також як видатний драматург. 1819 року він написав для Полтавського театру знамениту п’єсу „Наталка Полтавка“‚ водевіль „Москаль-чарівник“, які стали основою започаткування також нової української драматургії.
четвер, 9 липня 2020 р.
середа, 8 липня 2020 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)